Його здійснив 80 років тому український вчений, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог Іван Огієнко (Митрополит Іларіон)
Головну працю свого великого, непростого, сповненого багатогранною діяльністю життя Іван Огієнко завершив у 1940 році, коли перебував у вимушеній еміграції на території Польщі. На той час в Україні вже був поширений переклад нашою мовою Священної книги. З’явився він у творчій співпраці визначного українського письменника Пантелеймона Куліша та всесвітньо відомого вченого і винахідника Івана Пулюя, який знав понад десять мов – сучасних європейських і древніх.
Саме його знання древньогебрейської мови привернуло до нього увагу Пантелеймона Куліша, соратника Тараса Шевченка. Куліш запропонував юнакові долучитися до його праці над перекладом Біблії українською мовою. Згодом до цих трудів приєднався класик української літератури Іван Нечуй-Левицький. Пантелеймон Куліш не дожив до того дня, коли Старий і Новий Заповіти побачили світ українською мовою. Біблія була видана в 1903 році у Відні.
Іван Огієнко й захопився релігійною тематикою. Але не на теоретичному, а на цілком практичному рівні. До цього підштовхнули й спонукали його події, що тоді змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Руйнівна й кривава Перша світова війна, падіння в Росії царату, розгорання полум’я революції і громадянської війни. Від цього неможливо було сховатися. Та й Іван Огієнко не шукає для себе тихого куточка. Навпаки: у Києві він потрапляє в епіцентр цього виру. Огієнко стає активним учасником процесу українізації університету Св. Володимира, одним з перших у ньому читає лекції і веде заняття українською мовою. У створеній весною 1917-го Центральній раді він виступає одним з ініціаторів організації в Україні вищої школи, заснування Українського народного університету, а в Кам’янець-Подільському створює новий університет, взявши на себе обов’язки його ректора. З 6 січня до 25 квітня 1919 року Іван Огієнко працює на посаді міністра освіти і культури, а 15 вересня йому доручають пост міністра культів (на пропозицію Огієнка, слово «культів» було змінено на термін «ісповідань»).
Це призначення не було випадковим. Ще в 1917 році Іван Огієнко був включений до складу книжкової секції Всеукраїнського церковного собору. Він був активним прибічником дерусифікації церкви, впровадження в богослужіння української мови, ініціатором створення комісії з перекладу українською мовою Біблії, текстів богослужінь. Свої погляди, доводи й конкретні пропозиції щодо надання Українській церкві автокефалії Іван Огієнко висловив у промові «Відродження Української Церкви», виголошеній на Всеукраїнському Соборі в Києві 13 січня 1918 року. По суті це була головна, концептуальна доповідь на цьому поважному зібранні. Доповідач переконував присутніх, що відновлення в Україні автокефальної церкви не лише означає досягнення нею автокефалії, а й збереження православної сутності у відродженні кращих українських духовних традицій у різноманітті їхніх форм.
Іван Огієнко не обмежується обґрунтуваннями й закликами, а організовує звернення до Константинопольського Патріарха про надання Українській православній церкві автокефалії. Це звернення підписали кілька тисяч українців. Український народ, наголошував Іван Огієнко, ніколи не забував про віковічну незалежність своєї Церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської, а тому зараз, по відродженні Української Народної Республіки актом 1 січня 1919 р. проголошено автокефалію Української Церкви, в якім зазначено, що «Українська Автокефальна Церква з її Синодом та духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть».
Цей акт канонічно випливав з 17-го правила IV Всесвітнього Собору. Міністр ісповідань Іван Огієнко 1919 р. додав багато старань, щоб Царгородський Патріарх поблагословив автокефалію Української Церкви, «але Українська Республіка незабаром упала, а з тим припинилася й справа нашої автокефалії, що вже стояла на добрій дорозі», -- додав Іван Огієнко у своїй тогочасній праці «Обмосковлення української церкви».
ВІД ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРА ДО МИТРОПОЛИТА
Восени 1919 року під натиском переважаючих більшовицьких військових сил українська армія змушена була відступити за Збруч, а уряд УНР переїхати до Рівного, потім до Проскурова, а ще згодом -- до Кам’янець-Подільського. В останньому з цих міст Іванові Огієнку випало якийсь час, на рубежі 1919 – 1920 рр., виконувати обов’язки прем’єр-міністра.
Після цього почалися вимушені довготривалі митарства Івана Огієнка по світах. У 1920 році в польському місті Тарнові він заснував видавництво «Українська автокефальна церква», залишаючись в уряді УНР в екзилі міністром віросповідань. Кілька років (1922 – 1926) жив із сім’єю у Винниках під Львовом, а працював у Львові, викладаючи українську мову і літератури в педагогічному інституті. У 1926-ому почав викладати церковнослов’янську мову на факультеті богослов’я Варшавського університету. У 1931 р. захистив докторську дисертацію з філософії і отримав звання професора.
Здавалось, його наукова і викладацька кар’єра іде по висхідній. Але через рік його звільняють з університету без матеріально відшкодування. Причину звільнення не пояснили, але всім, хто знав Огієнка, було ясно: до цього призвела його проукраїнська позиція і відстоювання автокефалії української церкви в Польщі.
Для нього настали ще складніші часи. До всього додалася сімейна трагедія: у 1937 році померла Домінікія, його вірна дружина й надійна життєва опора. Він мужньо переборював ці втрати й негаразди, продовжуючи невтомно працювати. У середині тридцятих років Іван Огієнко засновує, редагує і видає у Варшаві журнали «Рідна мова» і «Наша культура», в яких досліджує і пропагує українську мову і літературу, виступає проти русифікації в радянській Україні.
Німецьке вторгнення в Польщу 1 вересня 1939 року, з якого почалася Друга світова війна, перетворило країну в Генерал-губернаторство. Тоді ж з ініціативи І.Огієнка у Варшаві була скликана таємно від окупаційної влади Українська Церковна Рада, яка поставила за мету створити Українську Православну Церкву.
Здійснити цей задум тоді не вдалося, українські православні храми залишалися у складі Польської Православної Церкви, яка отримала автокефальний статус від Константинопольського Патріархату ще в 1924 році. В цих умовах центром українського православ’я стало засноване королем Данилом ще в середині XIII століття місто Холм. І саме Івану Огієнку в ті важкі часи випало очолити місцеву єпархію.
Відбулась ця подія у жовтні 1940 року. Точніше – кілька подій, пов’язаних з возведенням у сан архієпископа. Спочатку, 9 жовтня, Іван Огієнко був пострижений у чернецтво під ім’ям Іларіон в Яблочинському Сято-Онуфріївському монастирі митрополитом Діонісієм (Валединським). Наступного дня він був висвячений у диякони, а 11 жовтня – в ієромонахи з піднесенням у сан архімандрита. Ще через вісім днів на Холмському Соборі українських православних єпископів на святій горі короля Данила Іларіон був висвячений у єпископа Холмського і Підляського.
Владика Іларіон заснував у єпархії Духовну семінарію, яка в 1942 році отримала статус академії, створив друкарню, організував видавництво, налагодив публікацію і розповсюдження в краї духовної і просвітницької літератури. В березні 1944 року він був висвячений у сан митрополита Холмського і Підляського.
НА ЧОЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КАНАДИ
Але тогочасні події змусили його пережити нові поневіряння і митарства. Влітку 1944 року Холмщина, як і навколишні краї, стала місцем запеклих боїв між радянськими і німецькими арміями. Митрополит Іларіон спочатку змушений був емігрувати до Словаччини, після цього до Швейцарії, а в 1947 році – до Канади.
Впродовж трьох років він служив у Вінніпезі, в парафії Покрови Божої Матері, а 8 серпня 1951 року Собор у Вінніпезі обрав митрополита Іларіона предстоятелем Української Греко-Православної Церкви Канади.
За два десятиліття його очільництва в УГПЦ Канади відбулися великі зміни. У 1951 році в ній було лише два єпископи, 70 священників, 260 парафій і близько ста тисяч прихожан. А в 1972-ому, коли митрополит Іларіон відійшов у вічність, УГПЦК нараховувала чотирьох єпископів, 90 священників, 310 парафій і 140 тисяч їхніх членів.
За словами доктора Ю.Мулика-Луцика, котрий працював поруч з митрополитом Іларіоном, спираючись на свій авторитет і досконалість знань, митрополит привів до одного стандарту всі аспекти церковного життя, особливо в сфері богослужбових текстів. Він заснував та очолив Навчально-богословське товариство, до складу якого увійшли викладачі богословського факультету Колегії Св. Андрія, -- до них з боку митрополита Іларіона були поставлені серйозні вимоги щодо духовного та інтелектуального вишколу. Владика помітно активізував науково-дослідницьку діяльність, заснував і особисто редагував журнал «Слово істини», відновив видання започаткованого ним ще в довоєнній Польщі журналу «Наша культура» (з 1954 р. – «Віра і культура»). За чверть століття життєдіяльності в Канаді митрополит Іларіон став автором 110 послань до віруючих, які були наповнені духом Святого Письма і українських церковних традицій.
У 1960 році сталася історична для православних українців у Північній Америці і Західній Європі подія, до якої був безпосередньо причетний митрополит Іларіон: у Вінніпезі відбувся Акт Духовної злуки всіх трьох православних митрополій – Української Греко-Православної Церкви Канади, Української Православної Церки в США та Української Православної Церкви в Екзилі (з центром у Західній Німеччині).
Беручись за переклад, професор Іван Огієнко не міг не заручитися підтримкою Британського біблійного товариства, яке координує переклади зі старогрецької і староєврейської мов на сучасні в усьому світі. Стосунки з цією поважною інституцією складалися в Огієнка (митрополита Іларіона) в різні часи по-різному, в тому числі через довготривалу підготовку рецензій на його переклад. Робота була завершена в 1940 році.
І тут сталася біда. У статті для газети «Слово Просвіти» (номер за 26 квітня 2018 року) професор Микола Тимошик так пише про неї: «Величезна бібліотека і все майно митрополита Іларіона у Варшаві безслідно зникли 1944 року в палаючій польській столиці. Залишилися напризволяще рукописи і в Холмі — після фактично примусового вивезення звідти фашистами проводу Української Православної Церкви. І лише завдяки мужності й самовідданості справжньої української патріотки Софії Сім’янцевої передрукований нею примірник і оригінал другого в українській історії повного перекладу Біблії нашою мовою було врятовано. Вона ж якимось дивом і доправила цей вантаж — 20 товстелезних зшитків — до Штробського Плеса в Словаччину, де в той час перебував зі своїм близьким оточенням Огієнко-Іларіон».
Британське біблійне товариство схвалило переклад до друку лише в 1955 р. Але з його виходом у світ знову не обійшлося без зволікань. І тільки в 1962 році митрополиту Іларіону надійшли з Лондона сигнальні примірники омріяного ним видання. Це була добре оформлена солідна книга на 1529 сторінок. Вона відразу отримала визнання православного, передусім українського, світу. Її перевидавали у Канаді, США, Західній Європі. «Українська Біблія в перекладі професора д-ра І. Огієнка, -- зазначає один з авторитетних знавців Святого Письма Костянтин Костів, -- класична й найкраща з цих досі існуючих перекладів чи не між всіма слов’янами».
* * *
В дорогій для митрополита Іларіона (Івана Огієнка) Україні його переклад був виданий у 1995 році зусиллями Українського Біблійного Товариства. Йому так і не вдалося з початку двадцятих років минулого століття знову ступити на рідну землю. Він відійшов у Вічність 29 березня 1972 році на далекій від України канадській землі, у Вінніпезі. Михайло Сорока